Родина

А свекруха вам родичка чи чужа тітка?

Питання то, насправді, риторичне. Адже їжакові зрозуміло, що вийти заміж – значить отримати всю мужнину рідню в якості бонусу (так-так, і тіток Олю з Омська і баб Тоню з д. Верхня Низовка), тільки от як обходитися з усім цим новопридбаним табором? Ну гаразд, припустимо, що більшу його частину ви побачите в кращому випадку два рази – на весілля та на якому-небудь грандіозному ювілеї. А свекор, а свекруха? Їх просто так за дужки не винесеш. Хоча деякі намагаються. Про це і поговоримо.

Все частіше серед знайомих і друзів я зустрічаю пари, в яких спілкування зі старшим поколінням звести на “ні”. І все частіше виною цьому дівчина (тобто дружина). Ось, наприклад, Катя. Спілкування з батьками чоловіка у неї не склалося з самого початку. Люди вони прості, сільські, що на умі, те й на язиці, вилку з ножем тримати не навчені, а обстановка вдома швидше нагадує вокзал, ніж пристойне житло дорослих і самодостатніх людей – бруднувато, порожньо і незатишно. Зате господарство (та й серце, на мій скромний погляд) велике. Так ось у Каті, яка виросла в багатій інтелігентній родині, вся ця життя і ставлення до побуту викликали огиду, страх і відторгнення, приховувати які було вище її сил. Свекор зі свекрухою неприязнь помічали і жартували, спочатку по-доброму, а коли зрозуміли, що жартів дівчина не розуміє, стали і самі точити зуб. “Не нашого поля ягідка”, говорили, – “ти Знайшов собі, Костік, проблем!”. Всі спроби налагодити контакт провалювалися на корені. Мати передавала через сина цукерки для невістки, та ділок ніс: “Спеціально купила дешеві, принизити мене хоче!”. Батько надсилав овочів і яблук з городу – “Ну, звичайно, потім подзвонять стануть питати що я з цього всього готувала, сунуть ніс не в свої справи”, – парирувала Катя і постачання сільських багатств заборонила.

Зустрічалися раз на рік – на великдень (у тій родині традиція така), а за місяць до цього я регулярно слухала по телефону з якими труднощами Катя готує себе до візиту в чоловіків отчий дім, як п’є заспокійливе, щоб не впасти в непритомність від виду їх затрапезному одягу і “хамських розмов”. Поверталася і хворіла і скандалила з чоловіком і вся сімейне життя котилось. У світлі такої серйозної алергії на свекруха (а у Каті хіба що набряк Квінке не розвивався після повернення з села) було прийнято рішення не відвідувати батьків зовсім. Точніше, чоловік продовжив поїздки по вихідним, щоб допомагати по господарству, а дружина спокійно сиділа вдома і не травмувала психіку.

І прожили вони таким макаром п’ять довгих років, поки в сім’ї не з’явилася довгоочікувана донька. Вже з пологового будинку подруга подзвонила мені в сльозах і почала розповідати, що свекруха мала нахабство їй ДЗВОНИТИ і питати як справи у дитини, що вона запитала прийшло молоко і дала (нікому, звичайно, не потрібні поради зі свого безглуздого совкового досвіду. Ще більший жах пролунав у Катриному голосі при розповіді про виписку, адже мужнина рідня має намір була туди з’явитися у повному складі. Що тут скажеш? Кожна мама сама повинна вирішувати як організувати грудне вигодовування, догляд за немовлям і повернення з лікарні, тому я запропонувала ввічливо все пояснити родичам і пообіцяти покликати їх в більш зручний час.

“В яке зручне? Я взагалі не хочу їх бачити поруч зі своєю дитиною. Ніколи! Уявляєш, який вплив вони матимуть на дівчинку!?”. Мені здалося, що це говорять гормони або зайва післяпологова емоційність, проте своє слово подруга тримає досі. Виписка відбулася, свекор зі свекрухою приїхали з букетом квітів, але на руки їм онуку не дали, додому не запросили ні цього дня, ні в наступні 365. Вперше дівчинка познайомилася з бабусею і дідусем на своєму першому дні народження, куди ті прийшли без запрошення. Катя весь вечір сиділа як у воду опущена, огризалася і язвіла, потім, звичайно, захворіла, і дитина захворіла, тому що “пороблено”. Другої зустрічі так і не сталося, хоча минув ще рік. Зрідка чоловік привозить від батьків подарунки, які тут же відправляються у відро для сміття. На моє запитання “чому ти так до них ставишся?”, подруга відповідає просто: “Не подобаються вони мені!”.

Друга історія трапилася з ще однієї моєї знайомої Катею, яку примудрилася вийти заміж за маминого синка. Точніше не так, він від мами давно вже ні фінансово ні психологічно не залежав, а ось вона від кровинки залежала сильно. Це взагалі притча во язицех – “Синок, вона тобі не пара, і вона, і вона, залишся тут зі мною навіки, будемо вечорами розкладати пасьянс”. Так, відпускала жінка свого хлопчика важко і навіть з боєм, застосовувала різні хитрощі, аж до підкупу і збирання пліток про майбутню невістку. Син все одно пішов з отчого дому і зняв з коханою квартиру, з мамою майже не спілкувався (по-перше дівчина не дозволяла, боялася чергових нападок псевдосвекрови, по-друге мама влаштовувала такі сцени ревнощів, що краще було взагалі не згадувати, що вона існує). Через пів року Катя зрозуміла, що вагітна і було подано заяву в ЗАГС. На весілля батьки не прийшли, правда подарунок передали і навіть виявили бажання зустрітися на нейтральній території і “помиритися”. Тільки от Катя пробачити таке до себе ставлення так і не змогла, по мірі зростання живота зростало відчуження від чоловікової рідні. Ті ще кілька разів робили спробу побачитися і налагодити хоч якісь стосунки, їм хотілося поглянути на онука, вони скучили за сина так, що готові були терпіти хоч чорта лисого, хоч Катю (яка, до речі, вже перестала здаватися такою вже поганою). Але дівчина і донині залишається непохитною, чоловікові ходити до родичів не дозволяє (так-так, і таке буває), синові вселяє, що у нього лише одні бабуся і дідусь. Одного разу свекор і свекруха навіть нагрянули в невизначену годину (згадуємо першу історію), але так і залишилися на порозі, невістка навіть не відчинила їм двері, заявивши, що “ніякого Запрошення не висилала”.

Що повинні зробити знову-придбані родичі, щоб ви перестали з ними спілкуватися? Так багато й не треба повчати, домінувати, вторгатися в особисте життя, я вже не кажу про образи. Що вони повинні зробити, щоб виявитися позбавленими спілкування з онуками? Ну серйозно. Онуки то тут причому?

Може бути мої слова прозвучать не зовсім у дусі часу, але я вважаю, що ми повинні шанувати і поважати батьків нашої другої половини. Якими б вони не були і які б почуття і емоції вони не відчували по відношенню до нас. Пошана і повага – це не обов’язково регулярні зустрічі (таке й правді не всі здатні витримати), шану і повагу – це не завжди лише посмішка і покірливе згоду з усіма примхами і “авторитетною думкою”. Це, насамперед, бажання йти на зустріч, постійна пам’ять про те, що ці люди справили на світло нашого чоловіка і ростили його як могли стільки років, пам’ять про те, що саме їхні гени тепер живуть в наших майбутніх дітей (яких, впевнена, ми полюбимо і будь-якими безумовно). Саме в цьому полягає спорідненість – два роду зливаються, щоб продовжитися в моєму власному синові або дочці, я хочу поважати свій вибір, І як же безглуздо і дивно відсікати цю половину, керуючись тільки власними уподобаннями і власної неприязню.

Мама першого чоловіка спочатку терпіти мене не могла, ми рідко бачилися, ми навіть сварилися, ми вихоплювали один у одного право спілкування, право турботи (точніше вона вихоплювала це право з непримиренністю і люттю) “Синку, сядь поруч з мамою, Аня тебе кожен день бачить, а я раз в тиждень!”, “Синку, я тобі курочку запекла, Аня мабуть таку не зробить!”. Чи було мені прикро? – о так, ненавиділа я її ?- аж ніяк. Було трошки шкода, а найчастіше приходило усвідомлення, що їй просто шалено важко відпускати. Ми були разом 4 роки, три з яких тривала мовчазна війна, потім спілкування налагодилося, вона змогла перебудуватися і навіть щиро полюбити, перенести частину турботи про сина на мене,вона казала нам “діти” і готувала курочку вже для двох (про колишнього свекра я мовчу лише тому, що він -золота людина у всіх відносинах і взагалі не герой цієї публікації). Нещодавно ми зустрілися і (не жартую!) обнялися, мені радісно було їх бачити. Хоча, не вияви я того самого внутрішнього поваги і пам’ятання, поливати б мені їх брудом до кінця своїх днів (а їм мене).

Свого нинішнього свекра (а свекрухи у мене немає, вона давно померла, на жаль) я кличу “тато”, так вже вийшло само собою. Він важкий, що не терпить чужої думки, наскрізь радянський і “правильний” літній вусатий чоловік, у нас непрості стосунки, але я кажу собі “родичів не обирають” і видихаю. Був час, коли ми навіть трошки ворогували , але в підсумку печемо один одному пиріжки (чоловік називає “змагання з пиріжками”), я слухаю бородаті анекдоти і байки, він іноді гуляє з онукою, щоб дати мені відпочити. І мені страшно навіть уявити, що одного разу я забороню Соні з ним бачитися чи скажу чоловікові: “До отця ти більше не підеш, інакше розлучуся”.

Related posts

Leave a Comment