Родина

Свекруха моя – непростий чоловік

Я, коли одружила сина, сподівалася, що буду матір’ю його обраниці. Адже є ж щасливі свекрухи, яких мало не з дня весілля невістки «мамою» звуть. Чим я гірше?
Живемо ми в двокімнатній квартирі, собі девятиметровку залишила, молодим велику кімнату віддала. Відремонтувала її, килимами обвішала і навіть під ноги гарний килим поклала, меблі кращу поставила – живіть!

Місяць живемо, інший, я придивляюся до невістки і душею вяну: сину – сину, де ж ти таку рохлю відкопав?! Такий видний, розумний , невже колійну не міг собі знайти?
Мало того, що безприданниця, так хоч би гарна була, а то – маленька, вутленька, обличчя біле, як у порцелянової ляльки, а на ньому одні глазищи. Як зиркне ними – наскрізь пропалює! Говорить тихо, повільна. Так у мене в її віці все від рук відлітало! Чоловіка проводить на роботу і піде в свою кімнату. Ні, щоб зі мною на кухні посидіти, поговорити про що-небудь жіночому, чайку попити. Загляну до них, а вона лежить на дивані, згорнувшись клубочком. Буду піднімати – «Мені погано»,- каже. Вагітна вона, ну і що?» Вагітність – не хвороба»,- кажу, а вона: « У мене токсикоз.»

Ось вона, нинішня молодь! Мудрованих слів нахапалася, щоб ними лінь свою прикрити. Раніше ми й слів таких не знали, працювали до останнього дня, все робили, живіт – не перешкода!
Я її по-материнськи вчу: поки чоловік на роботі, встань, прибери, килими пропилосось, а до вечері курку насмажимо, я купила.

«Спасибі, каже, не потрібно курку смажити, Сергійку просив мене салат «Олів’є» зробити»! «Олів’є»? Що ж це за їжа працює чоловікові?! Та й потім, я цей салат тільки до святкового столу готую! «Олів’є»! – в честь чого?!

Значить материнська їжа йому тепер поперек горла стала, якщо він цю пигалицу просить готувати. Ну, гаразд! Проковтнула образу я. Курку все ж посмажила і демонстративно одна її з’їла!

Як-то раз заходжу до них, дивлюся: сумка велика варто, битком набита. Відкрила її – білизна: постільна білизна, скатертини, рушники.
– Іра! Що це таке?! – питаю з жахом у голосі.
– Ми завтра з Сергієм в пральню самообслуговування йдемо, там добре: швидко і зручно.
Їй-то добре, а сина мого хто пошкодує! Тиждень працює, як віл, а у вихідний, замість відпочинку – в пральню, прати білизну?! І потім – не чоловіча це справа!
– Ну-ка швидко витрушуй сумку! Он пральна машинка у ванній стоїть. Замочи білизну, а потім прати. На лоджії висохне! Бач, що удумала!
– Це не я удумала, Сергій наполіг. Мені важко велике прання подужати, поперек болить.
– А як же ти думала? Заміж вийшла, тільки щоб з чоловіком перекидатися? Заміжжя – це насамперед праця! Думаєш, народжувати – легко? Або дітей ростити – легко? Давай, мила, потихеньку втягуватися! Взявся за гуж, не кажи, що не дуж, – так-то в народі кажуть.
Змусила її білизна перепрати, правда, допомогла трохи, не могла дивитись, як вона підодіяльники елозит.
Син на наступний день мені догану зробив: ти, каже, безсердечна, як могла так вчинити! А що я такого зробила?! Прання – звичайна жіноча робота. Його ж, дурника, пошкодувала.

Образилася я, тиждень до них у хату не заходила, а тут заходжу і – мало не впала. На стінах – порожньо! Тобто – зовсім порожньо – жодного килима!
– Де килими? – питаю, а сама за серце тримаюся.
– Ми їх зняли. Вибачте.. Без них легше дихається.
– Мало повітрю – відкрийте вікно. А краса, затишок – як без цього?
– Затишок не килими створюють.
Ти бач – віршами заговорила! Понахватались з телевізора! Я ці килими з таким трудом наживала, для них же намагалася, і ось тобі – подяка! Гаразд, думаю, і це проковтнемо, забрала килими, запхала до собі під ліжко, нехай лежать! Ще попросять, коли голі стіни набриднуть!

А нещодавно дуже вже довго невістка їх кімнати не виходила – тиша така, немов немає там нікого. Чого вона там принишкла, думаю, спить, чи що? Прочинила двері – сидить за столом, пише щось.
– Чого пишеш-то? Мабуть, давно закінчила школу!
– Лист мамі.
– Це справа потрібна, мати забувати не можна. Молодець, що пишеш, – кажу, а сама через її плече заглядаю, цікаво ж, що вона пише про нас. Це вже як пити дати про мене та про сина веде мову. Зніяковіла вона і долонькою написане прикрила, я тільки кілька слів встигла прочитати: «.так, свекруха моя – непроста людина.» Так і є! Про мене пише, видно, скаржиться матері. А на що скаржитися-то? Я грубого слова їй не сказала, все – для них, для них і живу. А якщо коли зауваження зробила, бо на те я і мати, щоб дітей наставляти, вчити уму-розуму. Може, я не така грамотна, як її мати, а життя знаю.
Сваху свою матір Ірину, я тільки на весіллі бачила: дробненькая така, гарна, інтелігентна – дітей вчить музиці. Голос тихий – як вона з ними справляється?
Їхала додому після весілля – очі свої заплакані все ховала. А чого плакати? Що ми – нелюди які?

Лист це не виходила у мене з голови. В тихому болоті, кажуть, чорти водяться. Я все чекаю, коли вона мене «мамою» назве, а вона, виявляється, кляузи на мене своєї матері пише! Бач, як зніяковіла, коли застала її зненацька. Хотіла Сергійкові про лист розповісти, а потім вирішила – промовчу, не буду світу між ними руйнувати. Але образа на невістку міцно засіла в мене.
Третього дня чую з-за дверей голос її – здивувалася: то слова з неї не витягнеш, а тут – сама з собою розмовляє? Входжу. Сидить у кріслі і казку про ріпку вголос читає – з виразом! Книжка в правій руці, а лівою обережненько живіт свій погладжує.
– Кому ти це читаєш казку?
– Йому, – вона лагідно посміхнулася і ніжно погладила живіт.
– З глузду з’їхала з глузду? Що він розуміє-те, шматок м’яса! Та й те ще немає!
Невістка навіть зашарілася від образи:
– Як же ні?! Ось він, штовхається, перевертається! Він. все відчуває, переживає., коли мені погано! Він все сприймає! Чим небезпечні стреси для вагітних? Тим, що плід реагує на них сильніше матері, на ньому все відбивається! Про здоров’я і розвитку дитини потрібно піклуватися ще до його народження.
Ось так молчунья! Цілу лекцію прочитала мені. Ми нічого не знали, що без науки виношували, народжували і, слава Богу, людей виростили.
– Ти, ніж дурницями голову собі забивати, краще збери потрібні речі – завтра раненько на дачу поїдемо. Всі люди вже картоплю викопали, а у нас – кінь не валявся.
– Добре, – не стала заперечувати невістка.
Деньок видався теплий, сонячний, копалось легко і весело. На дачі завжди гарний настрій – прилив життєвих сил відчувається. Я раділа: одним днем впораємося. Плановала так: Сергій копає, а ми з Ірою вибираємо і в мішки насипаємо. Сергій розсудив інакше: Іра – відпочиває, їм з малюком потрібен спокій і свіже повітря, а ми попрацюємо.
Я зашипіла, щоб вона не чула:
– Що ти носишся з нею, як з писаною торбою? А як же моя мама – десятого квітня картоплю садила – одна! – а одинадцятого мене народила. І – нічого! Нормально! Чим більше фізичних навантажень, тим легше народжувати буде!
Але син стояв на своєму. Ми з ним копали картоплю, а його люб’язна сиділа поруч на лавочці і мовчки милувалася спритними і сильними рухами свого чоловіка.
Раптом моя лопата увійшла в щось м’яке. Я вивернула грудка землі – гніздо! Схоже – мишаче.

Так і є! Я розвернула лопатою гніздо, ледь не перерізавши миша. Вона, ошаленіла від страху, вискочила і побігла по пухкій землі. Панічно рятуючись втечею, миша втрачала якісь маленькі рожеві грудочки.
– Що це?! Мамо, що це?! – скрикнула, сполотнівши, Іра.
Ми придивилися: це були крихітні мишенята, ще голенькие, сліпі, недоношені. Ними був усіяний весь шлях тікає матері. Мишенята безпорадно ворушилися, съеживались, а ми, покидавши лопати, дивилися на них і не знали, що робити.
Іра якимись уповільненими рухами збирала їх у долоню, потім вимовила тремтячими губами:
– Мама. Вона була вагітна.

Тільки тут до мене дійшло, що «мамочка» – це я!

Це мене другий раз так назвала невістка – вперше! Я, ще не прийшла до тями від виду розкиданих по землі голеньких мишенят, розгублено глянула на неї, хотіла посміхнутися, заспокоїти, але. не встигла. Іра, притискаючи до грудей мишенят, осідала, заваливаясь на бік.
Ми з сином кинулися до неї – в останню мить встигли підхопити бездушне тіло.
– Мама! Що з нею?! Вона народжує?! – закричав Сергій.
– Ні, синку! У неї дуже чутлива натура. Тримай її міцніше, я миттю води принесу.
Син обережно взяв дружину на руки і відніс у будинок. Я принесла воду. Намочивши хустинку, прикладала до лоба і скронь невістки і тривожно придивлялася до неї. Го-о-спо-ди! Яка ж вона тендітна! Обличчя ніжне, як цигарковий папір. долоньки – дитячі. та сама, як дитя. вона винесе пологи? Плід, кажуть лікарі, великий.» Я уявила собі скорченного в її утробі дитини. Сьомий місяць – вже людина! Внучок мій рідний! Спробуй, тобі зараз теж погано? Що ж робити? Я обережно плескала невістку по щоках:
Сергій, схвильований, стояв поруч і дивився на мене, як на Господа Бога.
– Це від стресу, – пояснила я синові. Вагітних потрібно особливо оберігати від стресів від них діти страждають. Дивись – бережи її! Бачиш, яка вона у нас. переживальна.
Син з подивом подивився на мене, ніби вперше побачив.

Раптом прийшла страшна думка: пережите хвилювання може викликати передчасні пологи! Все похололо всередині – розкидані по землі мишенята все ще стояли перед очима.
– Синку, заводь машину! – Заволала я. – Їдемо в лікарню!
Іра опритомніла.
– Не треба в лікарню. Зі мною все в порядку. Вибачте, я, здається, налякав вас.
– Ще як налякала! Все ж краще поїхати, перевіритися, мало що!
Невістка поклала руку на живіт і прислухалася:
– З малюком, здається, все в порядку. А нам. треба ж картоплю копати.
– Так гори вона синім полум’ям, ця картопля!

Я гладила маленькі прохолодні долоні невістки, обережно прибирала з чола пасмо її м’яких волосся. Щось піднімалося в моїй душі гаряче, пекуче до болю.
Сергій швидко завів машину, ми обережно посадили невістку і поїхали. В лікарні сказали, що спостерігатимуть її кілька днів і, якщо все добре – випишуть.
Приїхали ми з сином додому. Він півночі курив, не спав, а я молила Бога, щоб усе обійшлося благополучно.
Вранці Сергій з ранку раніше в лікарні поїхав, а я вдома по господарству поралася.

Що не роблю, відчуваю ловлення якийсь, ніби чогось не вистачає мені, а потім здогадалася: її-то і не вистачає, молчуньи моєї! Порожньо без неї в квартирі.
Син повернувся додому повеселішав, каже, через пару днів випишуть Іру, все у неї добре. І слава Богу!
Вирішила я до повернення невістки забратися, як слід. Півдня провозилася, чистила-блистила, а потім, думаю, дай-но у них приберусь – витру пил, та килим на підлозі почищу. Прибираю на столі, – бачу: пухкий конверт незапечатаний, глянула – матері її адресовано. Те саме лист, з-за якого я кілька ночей не спала! Пекло воно мені руки, знала – недобре чужі листи читати, але. не втрималася, вирішила з перших рук дізнатися, що є насправді проміж нами.
Лист виявилося дуже довге, але почерк рівний, розбірливий – легко читалося:
«Дорога моя, кохана матуся! Твої листи для мене – завжди велика радість, це, як зустріч з тобою, задушевна розмова, ковток свіжого повітря.!
Скажіть, будь ласка! Чому ж наш повітря їй поганий!
«Мила моя, дякую за мудрі поради, завдяки їм, мені вдається вирішувати самі складні сімейні проблеми.»
Бачиш, як виходить: мамкіни поради допомагають жити, а свекровкіни, виходить справа, – заважають.
«Ти хвилюєшся про моє самопочуття, повір, воно – чудове. Як страшний сон, залишилися позаду перші чотири місяці токсикозу, а зараз – все добре. Лікарі кажуть – наш малюк розвивається нормально, а я скажу більше: він дуже добре відчуває музику, – весь у тебе! і любить слухати казки.
Ну, це. навіть не знаю, як назвати. Чудить дівка! Ага! Ось про сина:
« Ти запитуєш, чи розуміє чоловік мій стан? Не хвилюйся, мамо, чоловік у мене за-ме-ча-тільну! Ласкавий, турботливий – в російській мові не вистачить визначень, щоб описати, який він!»
Тут ти, дівонька, права. Витягла щасливий квиток.
«. Сергій хоче бути присутнім при пологах, а я не проти. Жінки в консультації кажуть, якщо чоловік побачить твої муки, більше любити буде. Та куди вже більше! Справа не в цьому, просто коли він поруч, і я сильна.»

Ба-чу-шки! Що задумали! Пологи – це ж таїнство! Хіба можна це мужів допускати! Сором-то який! Треба поговорити з Сергієм!
«. В цьому листі, як і в попередньому, я знову відчуваю твою тривогу, коли ти запитуєш про мої взаємини зі свекрухою.»

Ага! Ось! Про мене! Раптом мені стало страшно. Може, не треба читати? Адже краще, коли не знаєш! Ну, навіщо тобі правда? Адже з нею жити! Не читай!
Я тремтячими пальцями запхала лист у конверт і сховала його під книжку.
Включивши пилосос, люто водила щіткою по килиму, але лист тягнуло мене мучило. Закінчивши роботу, довго сиділа в кріслі, розглядаючи візерунки на килимі, потім різко встала, взяла лист і почала читати далі:
«Так, моя свекруха – непроста людина. Вона відноситься до типу людей, з якими треба пуд солі з’їсти, щоб дізнатися їх сутність. Я вже писала тобі, що наше перше враження про неї виявилося оманливим, і тепер, проживши з нею півроку пліч-о-пліч, я з радістю запевняю тебе: Марія Олександрівна – дивовижна жінка! Вона, якщо полюбить, життя на плаху покладе за цю людину. Але її любов потрібно заслужити, а це непросто. У неї своє бачення життя, у чомусь нам незрозуміле, застаріле, але. справедливе.
Так, вона грубувата, але добра і щира у всьому, навіть у своїх помилках. Свекруха – вірний і надійний чоловік.

Мамо, ти мене зрозумієш і не образишся за те, що я називаю її «мамою». Правда, поки не вголос. Вона ще не сприймає мене як свою дочку. Але час все розставить по своїх місцях, я впевнена. І, щоб назавжди закрити хвилюючу тему тебе, скажу: якою б вона не була, вона гідна любові і поваги за те, що народила і виховала самого прекрасного на Землі чоловіка – мого чоловіка».

Все це я прочитала залпом, навіть задихнулася. Самі лайливі слова не приголомшило б мене, як ці. До лайки-то ми звикли, знаємо, як відповісти. А тут. Це треба ж, як вона мене по кісточках розклала! Я сама про себе того не знала.
Слова невістки пестили серце, але викликали в душі незрозумілу тривогу, навіть. біль.
– Дитино моя,. мила. А ти, стара курка, вчити її життя зібралася. Вибач мене за ангельське терпіння твоє.

Я до вечора сиділа в їх кімнаті, згадувала все своє життя і питала, а що хорошого в ній було? І знаєте, що відкрилося? Все-все найкраще і найтрудніше, що в житті було пов’язано з сином. Без нього – і згадувати нічого. Виходить, в дітях наша найбільша радість і найбільша біль. Вони-то, діти, виявляється, розумніші за нас, бо вглиб і далечінь дивляться, а ми – все озираємося назад, та все на свій аршин міряємо. Де вже зрозуміти один одного!

Через два дні на третій – молоді приїхали. Сергій жвавий, світиться радістю, а Іра мовчить, посміхається так ходить по квартирі і все розглядає.
– Ай, що втратила, дитинко моя? – питаю. Вона подивилася на нас з Сергієм поглядом, від якого пень зацвіте, і каже:
– Скучила,.

Related posts

Leave a Comment